Встала і обоє пішли; я одержав пятку.
Сестри счудовали ся, що батько не вертає. Я заявив, що мати дістала малий напад морської хороби і поспитав моряка: „Кілько вам належить ся, добродїю?“
Я мав велику охоту сказати: „дядьку.“
Він відповів: „Півтретя золотого.“
Я дав йому пятку, він видав.
Оглядаючи його шорстку, поморщену руку, старе, журбами пооране лице я подумав:
„Се мій дядько, брат мого батька.“
І дав йому пів золотого „на пиво“. Він подякував: „Хай вас Бог благословить, паничу!“ і то з тим наголосом прошака, що одержує милостиню. Я подумав, що й жебранє йому не чуже.
Счудовані моєю великодушностю, глянули сестри на мене.
Коли я віддавав батькови два золоті, спитала мати здивована:
„Се коштувало три золоті?… Се неможливо!“
Я відповів сильним голосом: „Пів золотого я дав „на пиво“.
Мати була близька нападу і глянула менї в вочи:
„Ти шалений! Пів золотого тому чоловікови, тому вітрогонови…“
Погляд батька на зятя замкнув її уста.
Потім всї замовкли.
Перед нами висунула ся велика тїнь. Се був Джерсі.
Коли ми причалили до пристани, почув я в серци палючу жажду, поглянути ще раз на дядька Уляна, приступити до нього і сказати йому щось приємного, потїшаючого.
