|
Цвинтар, оживлений значним числом офіцирів ріжного оружя в барвистих мундурах з золотими вишивками, з шнурами, касками, перами і поблискуючою збруєю, що заповнили стежки і вільні місця проміж могилами, — прибрав вид великого квітника, де хрести й памятники з зелїза, дерева і мармуру з жалем вибігали до неба.
Поховали саме жінку полковника Лїмузена, що два днї тому втопила ся підчас купелї.
Скінчили ся релїґійні церемонії, сьвященик відійшов. Полковник опертий о двох офіцирів стояв над відкритим гробом, де на днї спочивала труна з тїлом його молодої жінки.
Був то вже старець, худощавий, високий, з білим волосєм і вусом. Перед трьома роками одружив ся з сиротою, з донькою давного товариша, полковника Сортіса.
Капітан і поручник, що підтримували полковника, пробували відвести його від гробу. Опирав ся і отримуючи сльози, що тисли ся на вочи, шепнув „позвольте… остану ще хвилинку.“ З тремтячими колїнами хитав ся над глу-
