за себе було менї лячно. Не знаю. Досить, що я через половину божевільна постановила вблагати падлюку, що рівнож любив мене. О — ганьбо!
„Ми женщини такі немічні, що скорше тратимо голову, як ви. А хто раз впав, паде що раз глибше і глибше. Знала-ж, я що почати? Я знала, що вас обох і мене жде смерть. Віддала ся Пилипови.
„Не оправдую ся, отче.
„А потім, потім — стало ся, чого треба було сподївати ся — я знов мусїла бути податлива, схильчива до кождочасної його волї, бо боязнь була сильнїйша від мене. Пилип на рівнї з тамтим був моїм любовником, любовником кождої днини. Се страшне. Що за кара, отче!
„Випадало вмерти. За житя я не виявила-б такого злочину. По смерти важу ся на все. Смерть стала конечностию. Нїщо не могло мене підняти, так низько я впала. Я не могла любити, нї приймати любов. Дотик моєї руки плямив.
„По хвили виберу ся до купелї і не верну.
„Лист вручений мому любовникови. Не знає, що в нїм. В день похорону вручить його тобі. Прочитаєш, вернувши з цвинтаря.
„Пращаю тебе, отче. Нїчого тобі вже казати. Роби як знаєш.“
Полковник втер спітнїле чоло. Спокій яким визначав ся в бою, вернув ся йому.
Задзвонив. Входить слуга; казав покликати Пилипа. Рівночасно висунув через половину одну шуфляду з бюрка.
Ординанс, дужий, плечистий парень з рудавим вусом і хитрим виразом лиця явив ся на порозї.
