приказ у працюючої памяти вони стріли ся вдруге; тогдї я озвав ся:
— Мій Боже, чи-ж не краще було-б замість стріляти на себе крадкома цїлу годину очима, разом пошукати, звідки себе знаємо?
Мій сусїд відповів ввічливо:
— Правда, пане, цїлком справедливо.
Я представив ся:
Генрих Бонклєр, судия.
Вагав ся пару хвиль; відтак з сею непевностию ока і голосу, яка йде в парі з великим напруженєм ума:
— А! — сказав, — стрічав вас колись у Пуенселїв, перед війною, лїт тому дванайцять назад.
— Так і є — се ви мабуть поручник Ревалїєр.
— Той сам, пане… Був навіть капітаном до дня, коли стратив обі ноги… обі нараз куля відорвала.
Ми знов зглянулись по собі, познакомившись.
Я пригадав собі дуже добре, що бачив сего стрункого колись, гарного хлопця, як він зручно і складно проводив котилїона. Однак поза сею, виразно зарисованою картиною, мріло щось невловимого, якась пригода, яку знав і забув, одна з тих пригод, яких слухаємо радо і недовго і які лишають в душі майже незамітні слїди.
Якась любов була в тій пригодї. На днї моєї памяти знайшов ся, правда, її спомин, однак крім того спомину, подібного до пилу, який з під ніг зьвірини вдаряє з легка ніздрі собаки, не знайшлось нїчого.