Сторінка:Ґю де Мопасан. Дика панї і иньші оповіданя (1899).pdf/95

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 81 —

І оволодїв ним той сумнїв, той несупокій, та боязнь: коли поводити буде ним сила, могучійша від волї, невмолима, непоборима, то що буде тогдї? Так, що буде тогдї? Але-ж стане таки на місци бою, коли схоче станути. Але що, як би задрожав? Але що, як би попав в нетяму? І подумав про своє становище, про свою репутацию, про своє назвище.

І почув чудацьку потребу встати і поглянути на себе в зеркало. Засьвітив опять сьвічку. Коли побачив своє лице, що відбивало ся на гладкім склї, ледви пізнав себе; йому здавалось, що нїколи себе не бачив. Вочи видались йому величезні — і був блїдий, так, був блїдий, дуже блїдий.

Стояв перед зеркалом. Висолопив язик, як колиб хотїв сконстатувати стан здоровя і нагло стрілила йому мигом блискавки до голови гадка:

— Позавтра в сїй порі не буду може вже жити. (І серце його зачало знов тьохкати з шаленою силою). Та особа, яку бачу напротив себе, те я, яке бачу в отсїм зеркалї, не буде жити. Як же так! адже-ж я єсьм, адже себе бачу, адже чую, що живу, а за двайцять чотири години зложать мене тут на отсїй постели, з замкнутими очима, зимного, мертвого.

Звернув ся до софи і бачив себе докладно горілиць на тій постели, з якої встав перед хвилею. Його лице було без виразу, таке як на мерцях і така зцїпенїлість рук, котрі вже більше не рушать ся.

Перестрашив ся своєї постелї і щоб не видїти її, перейшов до фімаура. Взяв машинально циґаро, закурив і зачав знов ходити. Йому було зимно; підійшов до дзвінка, щоби