Маркіз докинув:
— На пістолї?
— Так.
— А решту здаєте на нас?
Віцеґраф відповів сухо:
— Двайцять кроків, на даний знак, за піднесенєм оружя. Виміна куль аж до поважної рани.
Вони відійшли. Віцеґраф вернув до дому, щоби ждати на їх поворот. Зворушенє, зацитькане на коротко, змагало ся що хвилї. Чув здовж рук, здовж ніг, у грудях, якусь дрож, безустанний трепет; не міг витримати на однім місци, устояти, висидїти. В ротї не чув слини; що хвилї мляскав голосно язиком, щоб відлїпити його від піднебіня. Хотїв з'їсти снїданє, та не мав змоги взяти що в рот. Отож прийшло йому на думку напитись чого, щоб набрати відваги і велїв собі принести фляшочку руму, якого в короткім часї ликнув шість чарок. Стало йому горячо, нїби щось його палило, сила чутя ступилась. Поміркував:
— Я вернув до рівноваги. Тепер добре.
Але в годину опісля фляшочка була порожна, а його стан був невитерпний. Чув у собі шалену охоту качати ся по земли, кричати, кусати.
Наступав вечір.
Голос дзвінка так застрашив його, що не мав сили встати, аби приняти сьвідків. Не сьмів промовити нї слова, не сьмів привитатись, — бояв ся, щоб не відгадали всього по трепотї голосу.
Полковник сказав:
