— Усе рішене після тих умов, яких ви бажали. Ваш противник покликав ся з-першу на права оскорбленого, але зараз таки згодив ся і пристав на все. Його сьвідки оба військові.
Віцеґраф вирік:
— Спасибі'!
Маркіз докинув:
— Даруйте, дорогий пане, що ми прийшли тілько, аби знов відійти, але ще тисяча справ на нашій голові. Треба доброго лїкаря, коли бій не покінчить ся до поважної рани, а самі здорові знаєте, кулї не жартують. Треба вишукати місце поблизько якогось дому, де можнаби занести раненого, коли буде потреба, і иньше; у нас ще роботи на яких дві-три години.
Віцеґраф в друге викряхтїв:
— Спасибі'!
Полковник запитав:
— Як-же ви? спокійні?
— Зовсїм спокійний, спасибі'!
Оба папи вийшли.
Коли знов лишив ся сам, здавалось йому, що збожеволїє. Слуга завісив лямпу, віцеґраф сїв при столї, щоби розписати листи. На горі картки написав: „Отсе моє завіщанє“… Нагло затремтїв, встав і відійшов геть від стола. Чув, що не міг звести дві гадки до купи, анї приняти яку небудь постанову.
Отже, треба було битись! Годї вже як-небудь викрутитись. Але щож із ним дїялось? Хотїв битись, мав намір, рішив ся невідклично, а мимо всього з'усиля ума й усього напруженя
