волї, чув добре, що не буде мати на тілько сили, аби зайти аж на місце стрічі. Намагав ся уявити собі поєдинок, своє поведенє, поступованє противника.
Від часу до часу обі його щоки вдаряли до себе сухим звуком. Хотїв читати і взяв до рук поєдинковий кодекс Шатовілярда. По хвили спитав себе:
— Чи мій противник уміє стріляти? Чи бував на пописах? Чи звістний? Хто се міг би знати?
Пригадав собі книжку барона де-Во про тих, що стріляють на пістолї і перелистував її від дошки до дошки. Жоржа Ляміля не було в списї. Але з другого боку, колиб той чоловік не вмів стрілятись, то чей-же не приняв би так без ваганя того небезпечного оружя анї смертельних умов.
Отворив коробку на комодї і виймив пістоль, станув, неначе мав стріляти і витяг руку. Але тряс ся на цїлім тїлї. Вкінци сказав до себе:
— Се неможлива річ. Так, я не годен битись!
Зирнув в глубину дула, в той малий, чорний, глубокий отвір, що розсїває смерть, подумав про гапьбу, про усьмішки в сальонах, про шепти в кружках знайомих, про погорду женщин, про натяки дневників, про оскорби, якими кине йому в лице хто небудь.
Раз у раз глядїв на оруже і підносячи курок, заздрів нагле капзель, що жеврів нїби червоний огник. Пістоль був припадково набитий. Віцеґраф почув в собі невиразну, невияснену радість.
Коли супротив суперника не покаже холодної крови, то погубить себе раз на завсїгди —
