від громади команданта і вернув окремо сам один; було се дїйсно актом зради, і хто знав, чи Ґомеса була би не поминула кара, якби не те, що треба було його широкого космоґрафічного знання. Він був одним із делеґатів згадуваної в IV роздїлї Юнти у Бадахоц; він висказав здогад, що мусить істнувати переїзд у північно-західнім напрямі, і обовязав ся його вишукати. Не потрібуємо говорити про се, що він не знайшов такого переїзду; одначе важним результатом його їзди було те, що докладно пізнано беріг від Массачузетсу (Massachussets) аж до заливу Чесапів (Chesapeake). Край над гедзненським заливом, який легко можна знайти на мапі, носив довший час назву „землї Естебана Ґомеца“ (Tierra de Esteban Gomez).
На тім кінчимо оповіданнє про дїяльність Еспанцїв, як відкривцїв, на півночи і звертаємо ся до иньших околиць. Про обставини, серед яких увійшли теперішні — вільні ― під панованнє Еспанії чотири держави себто: Ґуатемаля, Нїкараґуа, Гондурас і Сан Сальвадор, вже була мова, і ми маємо лиш дещо додати ще про полудневу часть середньої Америки. Коли, як згадано, в 1516 р. відкрито залив Нїкоя, вибрали ся Хуан Соляно і Альваро Де Алькуня (Alcuna), з нездорових, фебричних прибережних поясів краю, званого „tierra caliente“ на височину „tierra fia“, де були далеко лїпші умови для кольонїзації. В Еспарца (Esparza) заложили першу осаду, але вже 1522 р. стало місто Картаґо, положене в самій серединї істму, резиденцією ґубернатора. Здаєть ся не переводжено там завзятих боротьб, бо Індіяни були, що правда, цивілїзовані і стало поселені, але не належали до більшого народа, спосібного до оборони, що жив далї на півночи. Коли і длячого край названо Костарікою („дороге побережє“), не знати; висказувано навіть іронїчно гадку, що та назва має противне значіннє, бо хоч як урожайна
