також та основна правда, що земля є кулею, яка свобідно уносить ся у всесьвітї, а з'ображення землї та неба цїлком не піднесли ся вище тих, що знаменують наївну грецьку мітольоґію та що їх можна вичитати в тав. Гомерових піснях. На місце картоґрафічних представлень Ератостена та Птольомея, що були основані на здоровій ґеоґрафічній підставі, виступили дивоглядні образи, чи то римські карти доріг із пізнїщої доби на лад. т. зв. „Tabula Peutigeriana“, чи то ще невдатнїщі „колові карти“, в яких являє ся Єрусалим як „пупок землї“. Такі карикатури заховали ся аж до пізна в середні віки; для дослїдників є вони задля своїх ґео- та етноґрафічних дивовижностий правдивою копальнею, і за те треба бути вдячним К. Міллєрови, що зарядив повне легко приступне виданнє усїх тих рідкостий. Що у західних народів устала також цїкавість до ґеоґрафії в тїснїшім значіню, се не повинно дивувати при такім станї річи. Лиш кілька яснїщих промінїв припадково осьвічує ту темноту, а се маємо завдячувати лиш тій обставинї, що там, де старі культурні народи не могли вже власними силами йти вперед, виступали молоді поколїння.
До них належать у першій мірі британські Кельти, а між ними знов ті, що мешкали на „зеленім“ острові. Тут, у численних монастирях, удержало ся вище духове житє та більша рухливість, щоб об'являла ся як при розширюванню віри, так і задля сеї природженої охоти до подорожування, що вже від давна була прикметою „Скотів“, та спровадила до Нїмеччини такого Ґалля, Фрідолїна, Колюмбана, Кілїяна, Вінфріда і т. д.; ірійські висланцї закладали християнські кольонїї на гебрідських, оркнійських та шетляндських островах. Звідси дістали ся вони до далекої „ледової країни“; а те не вдало ся було Пітеасови. Після Ірляндця Дікуіля, що сам написав був один
