дорогу Лєйфа, то йому пощастило ся прибути до трьох прибережних країв, які вважав за острови та їм надав висше згадані назви. Він остав у Вінляндії та замешкав там на стало, однак уже по трьох роках мусїв уступити перед нападами „Скрелїнґерів“ (Skrälinger), себто карлів; не були се Ескімоси, як перше хибно здогадували ся, лиш червоношкірцї, що робили трудности також іще пізнїйше Европейцям, які тут жили. Пізнїйші проби, взяти наново в посїданнє негостинну землю, яку покинув Торфін, не вдали ся, і так норманська кольонїзація в північній Америцї була лиш переминаючим епізодом. Твердженнє, яке часто чуємо, що знайдено якісь слїди сеї кольонїзації, рунове письмо або розвалини староґерманського міста „Норумберґа“ (Norumberga), не має жадної підстави; Нормани приходили і відходили знов, а їх присутність не зазначена в памяти нїчим иньшим, як лиш вповнї достовірними відомостями з староісляндських рукописей. Торкель та Арі не знають також нїчого про знавця вина Тіркера, якого по всїх обставинах треба вважати за мітичну особу.
Але де лежав той край дикого вина? В новійших часах шукали його, головно з причин, які подавала ґеоґрафія ростин, трохи більше на полудне, в Maine, Vermont, а навіть Massachussets. На найстаршій мапі північних країв, яку маємо (Sigurdi Stephanii terrarum hyperborearum delineatio anno 1570) представляється „Promontorium Vinlandiae“ як півостров, що висувається стрімко з полудня на північ. Ми маємо причину приймити ту гіпотезу старого картоґрафа, одначе в дуже зміненім розумінню. Шторм перехилює ся по розваженню усіх арґументів за і проти, на сторону тих, що приймали півостров Нової Шотляндії за норманський Вінлянд. Моряки 17 ст. кажуть, що на Кап-Бретоні стрічали ще дикий виноград;
