стилїйською. Але справи стояли так, що потрібно було лиш якогось зверхнього побудження, щоб також та друга, далеко більша держава на Піренейськім півострові приступила до ряду конкістадорських країв (conquirere = пошукувати). І то побудженнє прийшло.
Знаемо, що Америку вже раз відкрили були північні Ґермани і заселили її на короткий час, але про се Европа так якби не знала, а їх наслїдників цїлком не було. Справдї ж не можна заперечувати можливости, що баскiйські китоловцї, від давна найвідважнїйші мореплавцї, припадково нераз могли станути в Ню Фундландї, а навіть на побережі сталого краю, але в найлїпшім разї то булоб лиш віддїльним випадком. Також Портуґальцї, коли заґосподарували ся на Азорах, пробували переконати ся , чи ще дальше на заходї в які краї; те знов цїлком не було рідким випадком, що природні плоди і штучні вироби заносило море на беріг тих островів, а ті продукти вказували на чуже походженнє. Гарріс (Harrisse) удокументував жерелами цїлий ряд таких портуґальських подорожий на захід із передколюмбової доби: в тій цїли їздили 1452 р. Дioґo Да Teiве (Da Teive), 1457 р. князь Фернано з Беipe (Beira), 1462 р. Йоано Воґадо (João Yogado), 1472 р. Руй Гонсальвес (Ruy Goncalves), 1475 р. Фернано Теллєс (Telles). Отже доброї волї не бракувало. Манили до себе остров св. Брандана, який собі пригадуємо, і мітичний остров „Антiлїя“; також Плятонова „Атлянтида“ знов була в почестях, а ще 1569 р. думав великий Меркатор, що західні Індії є власне островами Плятона. Та гадка година ся з поглядам і гуманїстів, що не могли стерпіти нїчого нового, незнаного, про що не знали би їх любі клясики; вони часто не побоювали ся таких чудасій, як
