— Чи ти певна, що малась його ще виходячи з балю?
— Так, я ще дотикала його рукою у вестібулю мінїстерства.
— Але, якби ти була його загубила на улици, то ми були-б чули, коли він упав. Він мусить бути у фіякрі.
— Так, се можливе. А знаєш нумер фіякра?
— Нї. А ти не поглянула також?
— Нї.
Вони дивились на себе наче убиті. Вкінци Люазель одягнув ся знов.
— Йду, сказав він, і перейду ще раз той кусник дороги, що ми перейшли пішки, може найду.
І вийшов. А вона лишилась в балевім строю не маючи сили лягати, прикована до крісла, без сьвітла, негодна зовсїм думати.
Її чоловік вернув коло семої години. Ненайшов нїчого. Пішов ще до префектури полїциї, до редакцій дневників, щоб оголосити, що за найденє обіцює нагороду, пішов ще до контор дрібних фіякрів всюди, куди лише вела його хоч тїнь надїї.
Вона чекала цїлий день, в тім самім станї переляку в виду сього страшного нещастя.
Люазель вернув вечером з поморщеним лицем, блїдий; він не відкрив нїчого.
— Треба, щобись написала своїй приятельцї, що ти зломила замочок від нашийника і дала його направити. Через те зискаємо трохи часу, щоб се якось полагодити. Він подиктував їй і вона написала.
