ною, незграбною, рубашною, як жінки з бідних родин, при тім зле зачесана, у нефоремних спідницях, з червоними руками від митя підлоги, та ще й говорила сильним голосом. Але часом, коли її чоловік був в бюрі, вона сїдала при вікнї і думала про сей колишний баль, про сей вечер, на котрім вона була така гарна і зазнала тільки радости.
Що могло-б було статись, коли-б вона не була загубила тої біжутерії? Хто знає? хто знає? Яке то житє дивне, змінчиве! Як мало чого потрібно, аби чоловіка спасти, або погубити!
Раз в недїлю вона була пішла на прохід на Елїзейські поля, щоб трохи осьвіжитись по тиждневій роботї, і побачила там нараз жінку, що вела дитину. Се була панї Форестіє все молода, все гарна, все чарівна. Панї Люазель почула зворушенє. Чи заговорити до неї? Так, певно. Тепер, коли вже все заплачене, вона їй розповість все. Чому-ж би нї.
Вона підійшла близше.
— Добридень, Жанно.
Тамта її не пізнала й здивувалась, що ся міщанка так фамілїярно її називає, і відповіла:
— Але… панї!… Я не знаю… Ви мабуть помиляєтесь.
— Нї. Я Матильда Люазель.
Її давна товаришка скрикнула:
— Ох!… моя бідна Матильдо, як ти змінила ся!…
