боку вона тягнулась також аж доки око засягне, так само страшна.
Я замкнув очи — чому? — і став крутитись на пятї, скоренько наче бонк. Я вже мав упасти; вітворив очи; дерева танцьовали, земля гойдалась; я мусїв сїсти. Опісля, отто! я не знав куди прийшов! Дивна справа! Дивна! Дивна справа! Я вже не знав нїчо. Я перейшов тим боком що був праворуч від мене і вернув на дорогу, що мене завела в середину лїса.
3 червня. — Ніч була страшна. Хочу виїхати на кілька тижднїв. Мала подорож, безперечно, менї поможе.
2 липня. Я вернув ся. Виздоровів. Зробив таки гарну прогульку. Звидїв гору сьв. Михаіла, якої ще не знав.
Який дивний вид, коли приїздиш, як я, до Авраншу, на склонї дня! Місто лежить на горбку. Мене завели до публичного городу, на кінци міста. Я видав окрик подиву. Передімною розтяглась, доки оком засягнеш, нефоремна прогалина поміж двома узгірями, що розступаючись губились в мрацї, а по серединї сеї безмірної жовтої прогалини, під небом золотим і ясним виступає на піску понуро і остро дивна гора. Сонце вже ховалось, а на овидї ще рисував ся і горів профіль сьої фантастичної скали, що має на верху фантастичну будову.
Від досьвіту я йшов до неї. Море стояло низько, як вчера вечер, і я побачив дивний монастир, що виступав передімною, в міру як я наближав ся. Після кількох годин ходу я дійшов до чудної камінної брили, з маленьким містечком на верху і великою церквою посеред него. Видрапавшись простою і стрімкою
