сидїв на моїм місци і читав. Навісним скоком, наче розюшений зьвір, що хоче роздерти свого сторожа, я перебіг кімнату, щоб його зловити, задушити, вбити!… Але мій фотель, заким я ще доскочив, перевернув ся, наче-б хто утїкав передімною… стіл заколисав ся, лямпа упала й згасла, а вікно зачинилось, наче-б сполошений злочинець туди вискочив у пітьму і затріснув за собою обі половини вікна.
І так він утїк; бояв ся мене!
Отже… отже… завтра… або після завтра… або котрого небудь дня… я його дістану в свої руки і роздавлю його! Чиж не буває, що пес кусає і душить свого пана?
18. серпня. — Я роздумував цїлий день. О так! мушу його слухати, йти за його поривами, сповняти його волю, стати покірним, улеглим, несьмілим. Він найсильнїйший. Але прийде година…
19. серпня. — Я знаю… знаю… знаю все! Я прочитав ось що в Науковім оглядї: З Ріо Жанейро прийшла досить цїкава новина. Епідемічне божевільство, подібне до того заразливого помішаня, яке нападало европейскі народи в середних віках, лютить ся тепер в провінциї Сан Паольо. Перелякані мешканцї кидають свої доми, вилюдняють села, лишають свої занятя, думаючи, що їх, як скотину, обпутали, опанували і переслїдують невидимі, але зовсїм реальні духи, що як опири, живлять ся їх житєм підчас сну і крім того пють ще воду і молоко, хоч не видно, щоб тикали иньшу поживу.
„Добродїй професор Дон Педро Генрікец в товаристві кількох учених лїкарів поїхав в провінцію Сан Паольо, щоб прослїдити на
