Ох! яструб з'їв голуба, вовк з'їв барана; лев пожер рогатого буйвола; чоловік вбив льва стрілою, мечем, порохом; але Горля зробить собі з чоловіка те, що ми зробили з коня і з вола: своє орудє, слугу і поживу, виключно силою своєї волї. Горе нам!
Одначе, звіря нераз бунтуєть ся против того хто його покорив… я хочу також… я міг би… але треба його знати, діткнути ся, бачити!
Учені кажуть, що око звіряти ріжнить ся від нашого і не бачить того, що наше… А моє око знов не може бачити сього нового, що прийшов мене поневолити. Чому? Ох! я пригадую собі тепер слова монаха на горі св. Михаіла: „Чи ми бачимо стотисячну часть того, що істнує? Послухайте, ось вітер, прецїнь найбільша сила природи, що тручає людий, валить будівлї, вириває з корінєм дерева, підіймає море і робить на нїм водні гори, друзґоче прибережні скали, кидає в вир великі кораблї, вітер, що убиває, що свище, що стогне і виє — чи ви його бачили і чи можете його бачити. А одначе він істнує!“
І я думав ще: моє око таке слабе, таке немічне, що не розбирає навіть твердих тїл, наколи вони прозорі як скло! Як прозорчисте скло заступить менї дорогу, я ударю ся так як птах, що влетївши в кімнату розбиває собі голову до шиб. Тисяча ріжних річей може його милити і звести на манівцї. Щож дивного, що воно не може зовсїм добачити нового тїла, через котре сьвітло переходить.
Нова істота! чому нї? Вона мусїла напевне прийти! чому-ж би ми були останні? Правда, ми її не бачимо, так, як всї сотворіня перед нами. Се тому, що її природа доско-
