налїйша, її тїло делїкатнїйше і більше викінчене нїж наше, — таке слабе, так незручно зложене, з безлїчю орґанів, все змучених, напружених наче тугі пружини, що жиє як рослина і як звіря, живлячись повітрєм, рослинами і мясом, звіряча машина на добичу хоробам, калїцтвам, гнилизнї, дихавична і неправильна, наївна і дивацька, на прочуд лихо зроблена, твір грубий і делїкатний заразом, нарис істоти, що могла-б стати розумною і величавою.
Нас тут на сьвітї так мало, почавши від устрицї до чоловіка. Чому-ж би не могло бути ще одної істоти, яка-б заповняла просторонь, що дїлить поодинокі роди істот?
Чому-ж би не могло бути ще одної? Чому-б не було також иньших дерев з величезними цьвітами, що красувались би і пахли всюди? Чому-б не було ще иньших стихій як огонь, повітрє, земля і вода? — Їх всего чотири; тільки чотири, тих батьків всїх істот! Як се нужденно! Чому їх нема сорок, чотириста, чотири тисяч? Яке те все убоге, тїсне, нужденне! скупо дане, сухо утворене, тяжко виконане! Ох! слонь, гіпопотам — яка краса! Верблюд — що за елєґанція!
|
Але-ж скажете ви, мотиль! се летюча цьвітка!А менї снить ся такий, що був би великий, як сто вселенних, а форми його крил я не можу навіть описати, анї їх краси, анї їх барви, анї руху. Але я його бачу… він лїтає від одної зьвізди до другої відсьвіжаючи і бальзамуючи їх легким і гармонїйним подувом свого лету! А народи з гори одушевлені дивлять ся, як він летить! |
|
|
