протягнула до них своє лице, а молода дївчина зробила й собі так.
Коли прийшла черга на Ульріха Кунсі, він шепнув на ухо Люізї: „Не забувайте про тих, що лишають ся на горі“. Вона відповіла „нї“, але так тихенько, що він скорше се відгадав нїж учув.
— Отже прощавайте, повторив Йоган Гавзер, і доброго вам здоровля.
І станувши поперед жінок він зачав сходити в долину. Незадовго, за першим закрутом дороги вони всї троє зникли, а оба чоловіки завернули в сторону шваренбахської коршми. Вони йшли поруч довго і мовчки. Кінець, вони лишили ся одинокі, сам на сам на чотири або пять місяцїв.
Опісля Ґаспар Гарі став розказувати, як йому жилось тут минулої зими. Він жив з Міхельом Каноль, що вже тепер за старий на те, бо підчас такої довгої самотини може трафитись який випадок. Вони, одначе, не нудились: все залежить від того, щоб тільки перебути перші днї; і вони вишукували собі розривки, игри, щоб лише час минав.
Ульріх Кунсї слухав його зі спущеними очима, провожаючи гадками тих, що сходили до села по всїх закрутах Жемі.
Вони узріли скоро свою коршму, котру ледви можна було доглянути як чорну точку у стіп великанської сьнїгової лави.
Коли вони відчинили, Сам, великий кудлатий пес зачав скакати довкола них.
— І так мій сину, сказав старий Ґаспар, нема вже жінок, треба отже самим варити обід, а ти бери ся обирати бараболї. І оба вони
