позаду. Було коло шестої години, коли він дійшов до одного з тих верхів де старий Ґаспар ходив часто за сернами.
І він став чекати дня.
Небо поблїдло над єго головою; і нараз дивне сьвїтло, що не знати відки взялось осьвітило раптовно безміриий океан гір, що тягнув ся на сто миль довкола нього. Здавало ся, що се чудне сьвітло виходило таки зі сьнїгу і розсївало ся по просторі. Поволи віддалені верхи, ті що найвисші ставали делїкатно рожеві, як барва тїла, і з поза тяжких великанських берненських Альп виступило червоне сонце.
Ульріх Кунсі пустив ся дальше в дорогу. Він ішов як мисливий, згорблений, все розшукуючи сьлїдів та приговорюючи до пса: „Шукай, старий, шукай“.
Він сходив тепер з гори і шукав оком у пропастях, накликуючи деколи протяглим голосом, що конав скоро у нїмім просторі. Він отже прикладав ухо до землї і надслухував; йому здавало ся, що розпізнає якийсь голос, отже біг і накликував знов, а не почувши нїчого більше сїдав обезсилений, з розпукою. Коло полудня він посьнїдав, дав їсти Самови, що був так само утомлений, як і він. Опісля розпочав на ново пошукуваня.
Як настав вечер, він ішов ще, пробігши пятьдесять кільометрів горами. Він був за далеко від хати, щоб вертати туди і занадто утомлений щоб тягти ся ще дальше, тож вигребав яму в сьнїгу, залїз в неї разом з псом і прикрив ся плахтою, що був взяв з собою. І вони лягли побіч себе, чоловік і звіря, гріючись оден до одного і одначе померзли були аж до костей.
