Ульріх не спав зовсїм. В голові його снували ся привиди, а члени задеревіли від морозу.
Коли він встав, починало днїти. Його ноги стали з зимна як зелїзні дручки, на духу ослаб він так що готов був закричати зі страху, а серце так било ся, що він трохи не падав зі зворушеня, коли йому здавало ся, що чує якийсь голос.
Нараз Ульріх подумав, що він може також умерти зі зимна в сїй пустини, і страх перед тою смертею піддержував його енерґію, будив силу.
Він сходив тепер в сторону коршми, падав і вставав, а здалека за ним йшов Сам штигулькаючи на трех лабах.
До Шваренбаху дійшли ледви на четверту годину пополудни. Хата була пуста. Молодий чоловік розложив огонь, попоїв і заснув, затуманїлий до того степеня, що вже про нїчого більше не думав.
Він довго спав, дуже довго непоборимим сном. Але нараз почув ся голос, хтось крикнув його імя: „Ульріх“, і се вирвало його з остовпіня — він встав. Чи йому снило ся? Чи се був той дивний клик, що трафляєть ся в снах неспокійних душ? Нї, він його ще чує, сей дріжачий крик, що увійшов в його ухо і розійшов ся по цїлім тїлї аж по кінцї його нервових пальців. Дїйсно, хтось кричав, хтось кликав: „Ульріх“. Хтось тут був, близько коло хати. Він не міг у сїм сумнївати ся. Він відчинив отже двері і гукнув на цїле горло: Чи се ти, „Ґаспар!“
Нїхто не відповів, анї звуку, анї шопоту, анї стону, нїчого. Була нїч. Сьнїг білїв.
