Зірвав ся морозний вітер, такий, що крушить камінє і не лишиє нїчого живого на сих пустих верховинах. Він дув сильними подувами, що сушили і нївечили далеко більше нїж огненний вітер пустинї.
Ульріх крикнув знов: „Ґаспар! — Ґаспар! — Ґаспар!“ і став вичікувати. Гори мовчали! І його обхопив страх сильно, аж до костей. Одним скоком вернув ся він до коршми, зачинив двері, засунув засув; опісля впав дріжачи на крісло, певний, що товариш кликав його в тій хвили, коли віддавав духа.
Сього він був так певний, як того що жиє та що їсть хлїб. Старий Ґаспар Гарі конав два дни і три ночи, десь у якійсь дїрі, у якійсь глибокій, непорочно білій прогалинї, якої білина далеко страшнїйша нїж підземна темнота. Він конав два дни і три ночи і в сїй хвили якраз умер думаючи про свого товариша. І його душа що йно визволена носилась коло коршми де спав Ульріх і кликала його сею дивною і страшною силою, якою можуть душі померших, навіщати живих. Його душа взивала без голосу до обезсиленої душі сонного Ульріха; вона посилала своє останнє пращанє, чи може докір, або й проклятє сьому чоловікови, що за мало за ним пошукував.
І Ульріх відчував сю душу тут, зовсїм близько за стїною, за дверми, які він знов тепер запер.
Вона блукала, як нічний птах, що доторкаєть ся своїм пірєм до осьвітленого вікна — і молодий хлопець трохи не верещав зі страху. Він хотїв утїкати, та не відважав ся навіть вийти; не відважав ся і не відважить ся на те
