Сторінка:Ґі де Мопасан. Горля (1908).pdf/52

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 48 —

від тепер зовсїм; мара буде тут усе, день і ніч, коло коршми, бо тїла старого провідника не віднайдено і не зложено в посьвяченій земли на цвентари.

Коли настав день Кунсі упевнив ся трохи, що й сонце ще знов ясно засьвітить. Він взяв ся лагодити собі обід, зварив юшку для пса, опісля сїв непорушно на крісло зі стисненим серцем, думаючи про старого, що лежав десь в сьнїгу.

Потім, коли знов ніч залягла на горах, його взяв новий страх. Він став ходити з кута в кут великими кроками по чорній кухни, що була осьвітлена тільки поломінєм одної сьвічки, і надслухував, надслухував, чи страшний крик, як тамтої ночи, не залунає знов з надвору та не перерве понурої тишини. І він почував себе бідняка, самітним, так самітним, як ще нїколи не був нїякий чоловік! Він був сам у сїй безмежній сьнїговій пустини, сам на два тисячі метрів понад замешкалою землею, понад людськими домами, понад рухливим, кіпучим та голосним житєм, сам під ледяним небом! Його брала шалена охота спасти ся звідти куди небудь і якнебудь, дістатись до Льоеш кидаючись в пропасть; але він не важив ся навіть відчинити дверей, певний, що тамтой мерлець, зайде йому дорогу, щоб також не лишитись самим на горах.

Коло півночи він обезсилений ходженєм, змучений трівогою і страхом, присїв вкінци на кріслї, бо бояв ся свого ліжка, як проклятого місця.

І нараз прошиб його уха так як поперед нього вечера переразливий крик, так що Ульріх аж протягнув руки, аби відтрутити мару, і упав на взнак разом з кріслом.