лици. Загорнувши-ж своїх клїєнтів в одежу, котрої вони вже не мали нїколи з себе скинути, вона брала желїзко і прасувала білє для живих. Поморщена, як торічне яблоко, зла, завистна, феноменально скупа, зігнута у двоє, так, наче-б була переломана в крижах від безнастанного суваня желїзком, вона, можна сказати, любила аґонїю конаня якоюсь дивовижною і цинїчною любовю. Вона говорила тільки про тих людий, котрих смерть бачила, при котрих конаню була, і росказувала про те все дуже докладно зі всїми подробицями, все однаковими, так як розповідає стрілець про свої вистріли.
Коли Оноре Бонтан прийшов до неї, вона брала ся синити білє з села. Він сказав:
— Добрий вечір; що доброго у вас, мамо Рапет?
Вона звернула до нього голову й сказала:
— Все те саме, все те саме. А у вас?
— І у мене добре, але у моєї матери зовсїм зле.
— У вашої матери?
— Так, у моєї матери!
— А що вашій мамі?
— Вона незадовго замкне очи!
Стара вийняла руки з води, що стїкала синими, прозорими краплями по пальцях в цебер.
Вона спитала з симпатією, що раптом десь взялась:
— Чи справдї так зле?
— Лїкар каже, що вона не дочекає вечера.
— То справдї зле.
Оноре замняв ся. Він хотїв якось зачати заким вискаже свою пропозицию, котру собі
