Сторінка:Ґі де Мопасан. Горля (1908).pdf/61

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 57 —

ноги, начеб мусїв за кождим кроком перескакувати потік.

На пасовиску лежали корови змучені спекою і до тих двоє людей, що переходили попри них отяжіло підносили свої голови, слабо помукуючи, начеб питали їх, де є сьвіжа трава. Наближаючись до своєї хати, Оноре Бонтан промуркотїв:

— От, якби воно було по всьому?

І се несьвідоме бажанє відбилось в звуку його голосу.

Але старенька ще не вмерла. Вона лежала на взнак на своїм тапчанї зложивши на фіолетовїм перкалевім покривалї свої мозолисті й страшно худі руки, подібні до лаб якихось дивних звірят або крабів, покручені ревматизмом, працею й ріжними роботами, які вона майже цїле столїтє сповняла.

Рапета приступила до постелї, дивилась на умираючу. Вона слухала їй живчик, стукала в груди, слухала віддих, запитувала щоб чути, як вона говорить; опісля, ще довго обсервувавши її вийшла з хати, а за нею Оноре. Її суд був ясний: стара не дочекає до вечера.

Оноре спитав:

— І щож?

Сторожиха відповіла:

— Се потреває два, а може й три дни. Дасте мінї шість франків за все разом.

Він скрикнув:

— Шість франків! шість франків! Чи ви стратили глузди? Але-ж я вам кажу, що се не потреває більше як пять або шість годин, не більше!

Вони довго перечились, обоє подражнені, але що доглядачка хотїла вже забиратись, а