Церковний хлопчина в червонім плащику йшов скоро; сьвященик прихиливши на бік свою голову в четверограннім біретї йшов за ним шепучи молитви, а з заду Рапета згорблена, зігнута в двоє, начеб хотїла клякнути, з руками зложеними як в церкві.
Оноре побачив їх здалека і спитав:
— Кудиж то йде наш пан-отець?
Його наймит, трохи від нього догадливійший відповів:
— Він понїс сьвяті Дари до твоєї матери, бігме?
Селянин не здивував ся:
— Мабуть, що так!
І взяв ся знов до роботи.
Мама Бонтан висповідалась, дістала розгрішенє, запричащала ся й сьвященик пішов лишивши самі обі жінки в душній хатї.
Рапета зачала дослїджувати хору, запитуючи себе, чи се ще довго потреває. День клонив ся до заходу; трохи сьвіжійше повітрє входило сильнїйшими подувами в хату, від чого рухав ся образок Христа в терневім вінку пришпилений двома шпильками до стїни; фіраночки коло вікон, колись білі, а тепер жовті і красі від мух, то підносились то спадали і наче хотїли улетїти, як і душа старенької.
А вона сама лежала нерухомо, з вітвореними очима й чекала рівнодушно смерти, що була вже така близька, а ще опізняла свій прихід. Її короткий віддих свистїв трохи у стисненім горлї. Він міг кождої хвилї здержатись і на земли буде менше о одну жінку, котрої нїхто не пожалує.
Пізно вечером вернув Оноре. Приступивши до постелї, він побачив, що його мати ще
