Сторінка:Ґі де Мопасан. Горля (1908).pdf/64

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 60 —

жила, і спитав так як, бувало, давнїйше, коли вона бувала нездорова:

— І якже там?

Опісля він відправив Рапету, поручаючи їй:

— Завтра о пятій годинї, доконче.

Вона відповіла: Завтра о пятій.

І дїйсно вернула досьвіта.

Оноре, заким пішов в поле, з'їв юшку, що собі сам зварив.

Доглядачка спитала його: А що-ж мама, померла?

А він відповів зі злобним виразом очей:

— Їй, скорше, легше.

І вийшов.

Рапета знетерпеливлена приступила до умираючої, що все була в однаковім станї, пригноблена, апатична, з вітвореними очима і затисненими руками на покривалї. Доглядачка зрозуміла, що се може потревати два, чотири або й вісїм днїв. Страх стиснув скупарку за серце, злість її взяла на того хитрого хлопа, що її ошукав, і на сю жінку, що не вмирала.

Вона взяла ся до роботи, але при тім все дивилась на поморщене лице старої Бонтан.

Оноре вернув на снїданок; він був веселий, майже мав охоту жартувати. Потім пішов знов. Збіже зібрав він, рішучо, при як найлїпших обставинах.

Рапету брала роспука; кожда мінута здавала ся їй краденим часом, вкраденими від неї грошима. Її брала шалена охота взяти трохи за шию сю дурну стару, сю упертиху і стиснувши трохи здержати той слабонький і короткий віддих, що рабував їй час і гроші.