Монахиня пристрастно цїлувала у помершої руку, що звисала, білу руку, наче зі слоневої кости, подібну до руки великої статуї Христа, положеної на ліжку. З другої сторони простертого тїла друга рука ще наче тримала пімняте покривало тим непевним рухом, що називають рухом аґонїї, а на білю лишились малі заломи, наче спогад сих останнїх порушень, що попереджають вічну нерухомість.
Легке стуканє в двері змусило піднестись обі заплакані голови, і сьвященик, що вертав з обіду, увійшов. Він був червоний, задиханий, через травленє що вже почалось; він розмішав сильно свою каву з коняком, щоби побороти тим змученє останнїх ночей і цїлонічне сидженє, що його ще чекало.
Він виглядав сумним, тим конвенциональним смутком духовним, для котрих смерть служить заробком. Він зробив знак хреста і наближаючись з тим професиональним знаком сказав: „Отже, мої бідні дїти, я прийшов помогти вам перебути сї сумні години“. Але сестра Евлялїя зараз встала з словами: „Дякую, отче, ми бажаєм, я і мій брат, зістатись самі з нею. Се наші останнї хвилї, коли можемо її видїти, ми хочемо бути знов в трійку, як колись, коли ще… коли… коли ми були малі, і коли наша бі… бідна мати…“ Вона не могла скінчити, так її слези заливали, так дусив її біль.
У сьвященика лице прояснилось від згадки про своє ліжко: він поклонив ся і сказав: „Як хочете дїти“. Він уклякнув, перехрестив ся, помолив ся, встав і вийшов тихоньки шепчучи: „Се була сьвята“.
