„Може бути він сам не був би нїколи нїчого догадав ся, привикнувши від наймолодших лїт бачити сього чоловіка дома, коло мене, коло себе, зайнятого все нами.
„Одного вечера ми мали всї троє обідати (се було для мене все найбільшим сьвятом), і я чекала їх обох запитуючи себе, котрий з них прийде перший. Двері відчинились се прийшов мій старий приятель. Я підійшла до нього протягнувши руки, а він зложив на моїх губах довгий, сердечний поцїлунок.
„Нараз легенький стук, легеньке діткненє, майже незамітне, якесь таємниче чутє, що зраджує присутність особи, наче торкнуло нас обоє і ми дрігнувшись обернулись поза себе. Жан, мій син, стояв і спаленїлий дивив ся на нас.
„Се була тяжка хвиля. Я протягнула руки до свого сина, як до молитви, але його вже не було. Він був пішов.
„Ми стояли протїв себе як прибиті, не годні слова промовити. Я упала на фотель і менї прийшла невиразна, сильна охота десь утекти серед ночи й пропасти на все. Опісля риданя стиснули менї горло і я стала спазматично плакати, з душею й нервами розбитими тим страшенним вражінєм нещастя, якого не можна було нї відвернути анї поправити, і того страшного стиду, який паде в таких разах на матїр.
„А він… стояв переражений переді мною і не сьмів анї наближитись до мене, анї за говорити, нї діткнутись мене зі страху, щоб хлопець не вернув. Нарештї він сказав:
