— Я піду за ним — скажу йому… витолкую… Треба, щоб я з ним побачив ся… щоб він знав…
„І вийшов.
„Я ждала… ждала перестрашена, здрігаючись на найменьший стук, на кождий тріск огню на коминку, роздражнена страхом і вже не знаю ще яким неприємним і невиразним чутєм.
„Я чекала годину, дві і чула, як в моїм серцю росте незнаний якийсь страх і така трівога, що я-б не жичила найбільшому переступникови й десять мінут таких. Де був мій син? Що він робив?
„Коло півночи післанець принїс менї білєт від мого любовника. Я умію його ще тепер на память.
„Чи ваш син вернув? Я його не знайшов. Я чекаю на долинї. Не хочу входити на гору о тій годинї“.
„Я написала олівцем на тім самім папері:
„Жан не вернув; треба щобисьте його відшукали“.
„І я пересидїла цїлу ніч на фотелю, очікуючи.
„Я чула, що мене дур береть ся. Я хотїла бігчи, кричати, качатись по земли, а не зробила й одного руху все очікуючи. Що буде? Я старала ся се відгадати, збагнути, але не могла нїчого предвидїти не уважаючи на всї мої виспленя, на всї тортури моєї душі!
„Тепер я боялась, щоб вони не здибали ся. Щоб вони зробили? Що зробив би син? Менї приходили на гадку страшні припущеня, роспука мене брала ся. Ви розумієте се добре,
