пане? Моя покойова, що нїчого не знала, нїчого не розуміла, приходила до мене раз враз, думаючи, певно, що я збожеволїла. Я її відправляла все одним словом, або рухом. Вона побігла по лїкаря, і той признав у мене нервовий атак.
„Мене положили до ліжка. Я дістала запаленє мозку. Коли я знов опритомнїла після довгої хороби, я побачила коло ліжка мого… любовника… самого. Я скрикнула: „Мій син… де мій син!“ Він не відповів нїчого. Я прошептала:
— „Умер… умер… Забив ся?
„Він відповів: — „Нї, нї, я вам присягаю, але ми його не могли завернути, не уважаючи на мої заходи.
Тодї я сказала, в приступі наглої безнадїйности, а навіть гнїву, бо часом приходить такий незрозумілий і неоправданий гнїв:
— „Я вам забороняю приходити відвідувати мене, коли ви його не відшукаєте; йдїть геть.
„І він вийшов.
„І більше я вже не видїла анї одного анї другого, мій пане, і жию так вже двацять лїт. Чи ви можете собі се уявити? Чи розумієте сю страшенну кару, сю довгу і безнастанну муку, що розбиває серце матери й серце жінки, се страшне очікуванє без кінця… без кінця!…
„Нї, воно скінчить ся… бо я вмираю. Я вмираю не побачивши більше нї одного нї другого!
„Він, мій приятель писав до мене що дня протягом двацяти лїт, а я не хотїла його нїколи приняти, анї на секунду, бо менї все здавало ся, що коли він до мене прийде, то як раз в сїй
