Молода жінка виходить власне зі свого маленького і чепурненького домка, котрого двері виходять на Круазет. Вона зупиняєть ся на хвильку, оглядаючи прохожих, усьміхаєть ся, і з видимим напруженєм доходить до вільної ланки проти моря. Зробивши двацять кроків, вона втомлена й задихана сїдає. Її лице блїде наче у вмерлої. Вона кашлає й прикладає до губ свої прозорі пальцї, наче хоче здержати потрясеня, що її обезсиляють.
Вона дивить ся на небо повне сонця і ластівок, на дивачні верхи Естерель по низше і на поблизьке море таке блакітне, таке спокійне, таке гарне.
Вона усьміхаєть ся й шепче:
— Ох яка я щаслива.
Вона, одначе, знає, що мусить умерти, що вже не побачить весни, що за рік ті люде, які тепер переходять попри неї, вернуть на сю саму променаду, щоб подихати теплим повітрєм сеї милої країни, зі своїми дїтьми, що вже будуть трошки більші, з серцем все повним надїї, чутя, щастя, тимчасом, як бідне тїло, яке вона ще нинї носить, зовсїм зітлїє в дубовій домовинї і лишать ся тільки кости загорнені в шовкову сукню, яку вона призначила на смерть.
Її вже не буде. Все на сьвітї буде й дальше для иньших, а для неї скінчить ся, скінчить ся на завсїди. Її вже не буде. Вона усьміхаєть ся, вдихує, скільки може хорими легкими, запашний подув із огородів і думає.
