надїя може ще оживити її серце? Нїяка. Лїкар, котрого вона радилась, сказав, що вона не буде мати нїколи дїтей.
Іще гірше, ще прикрійше нїж торік докучало їй безнастанне зимно. Вона держала все над огнем свої застиглі руки. Поломінь огнища палила їй лице, але ледяне повітрє морозило їй спину і втискало ся межи тїло і одежу. І вона дріжала від стіп до голови. Здавало ся, що в кімнатах були несчисленні струї повітря, живі, зачаєні, злобні наче вороги. Вона натрафляла на них що хвиля; вони дули на неї безперестанку то в лице, то на руки, то в шию своїм зрадливим і зимним подувом.
Заговорила вона знов про кальоріфер; але чоловік слухав її так, як би вона забажала від нього, щоб їй дав місяць. Заведенє сього урядженя в Парвіль йому видавалось так неможливим, як відкритє фільософічного каміня.
Їздивши раз до Руану в ріжних справах він привіз їй маленьку мідяну грубку, яку назвав жартом „кешеньковим кальоріфером“; і прирікав їй, що сього вистарчить, аби від тепер не було їй нїколи зимно.
Якось при кінци грудня вона зрозумівши, що все так жити не зможе, спитала несьміло одного вечера при обідї:
— Скажи, мій дорогий, чи ми не поїдем перед весною на тиждень або два до Парижа?
Він остовпів.
— До Парижа? до Парижа? Але по що? Певно що нї! Тут, дома аж занадто добре. Які ти маєш часом сьмішні помисли!
Вона прошептала:
— Се розірвало-б нас трохи.
