Але сказавши се вона сильно налякалась і скоро додала:
— І ще… менї… менї трохи зимно.
На сї слова він розсердив ся:
— Ага! так… все гадка про кальоріфери. Але-ж, до лиха! від коли ти тут, ти не мала ще навіть катару.
Прийшла ніч. Вона пішла на гору до своєї кімнати, бо була собі вимовила осібну кімнату. Лягла, але навіть і в ліжку їй було зимно. І стала вона думати:
— Так буде все, все, аж до смерти.
І зачала думати про свого чоловіка. Як міг він їй те сказати:
„Від коли ти тут, ти не мала ще навіть катару“.
Треба, отже, щоб вона заслабла, щоб кашлала, аби він зрозумів, що вона страждає!
І її взяла досада, досада подражнених, а слабих і несьмілих. Треба, щоб кашлала. Добре! вона буде кашлати; він почує, що вона кашлає; треба буде покликати лїкаря; він, її чоловік побачить се, побачить!
І вона встала з ліжка боса і засьміялась, бо прийшла їй в голову дитинна гадка:
— Хочу кальоріфера і буду його мати. Буду доти кашлати, доки буде потреба, щоб він рішив завести його тут.
І майже зовсїм нага сїла на крісло. Чекала так годину і дві. Дріжала цїла, але не дістала катару. Отже вона рішилась ужити
