Вона не могла вернути до здоровля. Сильно заатакованї легки заставляли боятись про її житє.
— Коли вона лишить ся тут, то не доживе дальше, як до морозів, сказав лїкар.
Її післали на полудне.
Вона поїхала до Кан, побачила сонце, полюбила море, дихала запахом цвитучих помаранчевих дерев.
Опісля вернула весною на північ.
Але тепер мучив її страх, щоб не виздоровіти, страх перед довгими норманськими зимами; тому, коли тільки їй ставало лїпше, вона відчиняла в ночи вікно, думаючи про миле побереже Середземного моря.
Тепер вона умре; вона се знає, і вона щаслива.
Вона розкладає, ґазету, котрої ще не вітворила, і читає такий надпис: „Перший снїг у Парижї“.
І вона здрігаєть ся, але потім усьміхаєть ся. Вона споглядає на Естерель, як він рожевіє від сонця, що тепер заходить; споглядає на просторе блакітне море, і встає.
Вона вертає повільними кроками, задержуючись тільки, щоб кашлати, бо була за довго надворі, і їй стало холодно, трошки холодно.
Дома вона застала лист від свого чоловіка. Вітворила його все усьміхаючись, і стала читати:
— „Моя дорога! Я думаю, що тобі добре і що не дуже жалуєш за нашою гарною країною. Від кількох днїв маємо добрий мороз,
