письменники повинні поперед усього студіювати появи соціяльного та громадського житя нашого народа, нашого села. Дуже добре! І ми бажаємо сього, але класти се неминучою умовою для кождого письменника, прінціпом української штуки було б зовсїм нерозумно. Хто може се робити, нехай робить. У кого вдача бадьора, хто горячий до боротьби, хай піддержує бадьорість та горячість і в иньших. А в кого сього нема? То що йому робити? Чи мовчати, чи набріхувати на себе й на иньших бадьорість та горячість, якої не чує в душі? Хто має можність студіювати громадське й соціяльне житє, селян чи міщан, хай чинить се. А хто не має сеї можности? Хто, як ось прим. панї Кобилянська, Гриневичева й иньші, своїми занятями, обовязками, становищем прикований до тїсної сфери хатнїх справ, родинних чи яких іньших вузько обмежених обовязків, то що йому робити? Мовчати, чи брехати про соціяльні та громадські відносини, яких він не знає або про які знає дуже мало та недокладно? Зрештою д. Єфремов не зовсїм докладно висловлює свої прінціпи. Як у своїй статї він мішає декадентизм (хоробливий стан суспільности а далї й штуки) з символїзмом, напрямком чи звязком ідей, що по части належить до невідлучних прикмет штуки від самого початку її істнованя (Alles Künstlerische ist Symbol — сказав уже Ґете), а по части, перетворений на односторонню доктрину, справдї був якийсь час на коротку хвилю хмарою, що запаморочила ясні стежки артистичної творчости, але з декадентизмом не мав нїчого спільного, тим меньше не був із ним тотожний, — так само він, сам того не знаючи, закреслює для артистичної творчости далеко ширші межі, нїж би се виходило з його соціяльних прінціпів. Згадавши про нові прояви громадського житя на Українї він каже: „И болѣе вдумчивые писатели могутъ почерпать отсюда, изъ этого неисчерпаемаго источника, истинный свѣтъ, давая изображеніе всѣхъ сторонъ нашей народной жизни и вмѣстѣ съ тѣмъ человѣческой природы вообще“ (К. Стар. 1902, Кн. 12, стор. 418). Оте „вмѣстѣ съ тѣмъ“ дуже інтересне. Як уявляє собі д. Єфремов мальованє „человѣческой природы вообще“ через посередництво студіюваня малоземельности, еміґрації та рільничих страйків? Чи се конечна і одинока дорога? А котрий письменник, не маючи змоги або вмілости студіювати ті появи (адже-ж для їх студіювання треба практичної і теоретичної підготовки, а то студіюючи на ослїп замісь „истиннаго свѣта“ нагородиш таких дурниць, що й собі не рад будеш!), та почне сту-
