діювати „человѣческую природу вообще“ на собі самім, почне з того, що психольоґ називає внутрішньою обсервацією і дасть нам результати тих своїх спостережень у більше або меньше вдатній артистичній проєкції? Яку мірку приложить критик до таких творів? Адже-ж такий артист-психольоґ може малювати нам усякі настрої, не конче героїчні та бадьорі, може малювати великі стражданя з приводу дрібних буденних появ, може малювати сумнїви що до важних, загально людських питань, але також і спільні всїм людям хвилї загального отупіня, зневіря, байдужности, занепаду волї і т. и. Раз д. Єфремов признає інтересним і оправданим мальованє „человѣческой природы вообще“, то буде мусїв признати, здаєть ся, оправданими й такі малюнки. Зрештою всесвітня лїтература давно перед модним декадентизмом бачила такі появи, — досить буде назвати Лєопарді, що не вважаючи на „противуобщественный“ характер своєї поезиї таки справедливо лїчить ся одним із батьків і коріфеїв нової італїйської лїтератури.
Д. Єфремов уважає одним із признаків дозрілости лїтератури її більше меньше виключний зворот до питань соціяльного життя. По його думцї всяка молода лїтература „обыкновенно обращетъ вниманіе болѣе на внѣшнюю сторону жизни, но недостаточно вглубляется внутрь ея, чтобы вскрыть общественныя язвы, предложить то или иное ихъ объясненіе, натолкнуть на способы излѣченія и т. и. Это уже дѣло зрѣлаго періода“ (стор. 416). Є в сьому реченю дещо вірне, та воно не ясне, а є дещо ясне, та воно не вірне. Вірне те, що лїтература в міру дозрівання поглублюєть ся, — але вияснїмо-ж собі характер того поглублювання! Воно йде не від індивідуальної психольоґії до соціольоґії, а навпаки, від соціольоґії до індивідуальної психольоґії. Те, що д. Єфремов називає поверховним трактованєм житя в давнїйшій лїтературі, се було власне оперованє соціольоґічними катеґоріями (такими, як війна, тиранія, розбійництво, фанатизм і т. и.), як річами зовсїм простими й ясними. Новочасна наука виказала, що вони безмірно зложені і вказала їх складники — фізичні, незалежні від людської волї і психічні, знов таки по части сьвідомі, по части несьвідомі, індівідуальні й масові. За покликом науки пішла й новійша лїтература і побачила одну зі своїх головних задач у психольоґічній аналїзї соціяльних явищ, у тому — сказати б — як факти громадського житя відбивають ся в душі й сьвідомости одиницї, і навпаки, як у душі тої одиницї зароджують ся й виростають нові подїї со-
