спільні рани виявляє прим. Ґетівський „Фауст“, які способи лїків подає його Іфіґенія або Пушкинів „Онєґін“ або Гоголеві „Мертві душі“? А коли деякі твори й чинять се, прим. „Вина і кара“ або “Брати Карамазови“ Достоєвского, „Воскресеніе“ Толстого і т. и., то чи думає д. Єфремов, що в тій, так сказати, публїцистичній тенденциї тих творів лежить їх головна вага? Чи „лїки“ пропоновані Достоєвским або Толстим хоч на один момент возьме на серіо якийсь соціольоґ або практичний полїтик?
Д. Єфремов порушив тут кількома словами важне питанє т. зв. утілїтарности в лїтературі, тай збув його коротко, немов і не підозріваючи, що тут криєть ся якесь питанє, що се власне й є сук, із за якого йде розладє між старою і новою лїтературою. В такій чи иньшій відповіди на се питанє, а не в жартливих або навмисно цинїчних реченях французьких декадентів треба шукати головної пружини реакциї, яка в 80-х роках повстала проти реалїзму й натуралїзму. Д. Єфремов, живучи очевидно в крузї ідей вироблених у Росиї ще Добролюбовим та Пісаревим шукає в лїтературі поперед усього публїцистики, тенденциї, студиї певних хиб та подаваня певних рецепт, тобто річий, які по думцї письменників молодої ґенерації — і не самих лише декадентів — властиво не належать до лїтератури, а творять домену публїцистики, соціольоґії, статистики та практичної полїтики. Певна річ, вільно й беллєтристови по свойому забрати голос у тих справах, так само як усякому шевцеви, кравцеви і т. и., але він усе повинен знати, що його голос у цих справах буде голосом профана, що найбільше ділєтанта, що соціяльні негоди й болї нїхто ще не лїчив по рецептї беллєтристів, хоч вони не раз позували на мудрцїв і пророків, і що їх головна задача лежить зовсїм де инде, а власне в тім, щоб, як сказав колись Шекспір, бути зеркалом часу, малювати чоловіка в його суспільному знаку і в тайнах його душі, давати сучасности й потомности те, що Золя називав „людськими документами“ в найширшім значіню сього слова.
Ів. Франко.
Під заголовком „Въ поискахъ новой красоты. Замѣтки читателя“ в трьох остатнїх книжках „Київскої Старини“ за 1902 р. обговорює д. С. Єфремов доволї широко і подрібно (на 132 сторінках) деякі новійші твори українсько-руських письменників — Гната Хоткевича (збірку п. н. „Поезія в прозї“), Ольги Ко-
