Перейти до вмісту

Сторінка:1903 Tom 21 Knyha 02.pdf/142

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

билянської (повість „Царівна“, збірку п. з. „Покора“, твори: „Valse melancolique“, „Поети“, „Під голим небом“, „Акорди“, „Земля“; дещо иньше лише принагідно згадує ся), Наталї Кобринської („Рожа“), Катрі Гриневичевої („Візня стрічі“, „Вікна“), А. Крушельницького („Пролєтарі“), О. Авдиковича („Нарис одної доби“; два остатнї твори з „Живих струн“ Крушельницького й Старосольського); Стефаник і Яцків згадані лиш принагідно.

Я не можу тут, на жаль, передати подрібнїйше заміток д. Єфремова: поговорити про них докладно — на те треба б богато вільного часу й супокою. Та все таки я рад би хоч кілька слів прикинути до розмови, яку замітки д. Єфремова вже викликали й ще викличуть. Рад би для того, бо тема обговорена д. Єфремовим безперечно важна. Вже імена авторів і заголовки творів розібраних д. Єфремовим вказують по трохи читачам „Вістника“, в якім сї автори й твори з малими виїмками були печатані або бодай обговорювані, о що йде критикови. Д. Єфремов приглядаєсь їх з того виключно боку, що добачає в них змаганє до — нової краси, і з того як раз боку всї ті твори — не заперечуючи зрештою великої цїни деяких із них, пр. „Царівни“ та „Землї“? — дуже різко й рішучо осуджує. Осуджує все й за все таке, в чім по його думцї проявляють ся „модні напрями“ — „символїзму чи декаденства“, „карикатурні форми“, „містичний зміст“, неясність, вимученість, противорічність і т. и. творів, надто велике акцентованє „естетичного боку“ житя та „протесту особи против осередка“, фільософія à la Нїцше, неясні заголовки, неясна суть, невдалі мисли й незручні слова і звороти, ба — дивоглядна путанина. Д. Єфремов іронїзує „вічну красу“ Хоткевича, його-ж глубокий пессімізм та погорду для людий, що „руйнують цїлість душі, близять далекі горизонти, учать шукати досяжного й зневажати нездобуте, або рівнодушно відкладать його у бік, на завтра“, людий „темних, глупих, цїлих, розпусних, вонючих“. У д. Кобилянської не зовсїм подобає ся критикови „туга за красою — гордої аристократичної душі“, що рве ся з осередка „тупих, підлих душ“, геть від „ростинного веґетованя, хвилями перериваного тихими зойками борби за істнованє“, душі, що для неї „не можуть істнувати права“, що „не дбає о загал“, що „чим більше набирає в себе всякого сьвітла, тим незрозумілїйша стає для буденних умів“. Не подобають ся критикови й „заблукалі в серцї тони, котрі не знають, до котрої ме-