у до́брихъ схо́ванкахъ про да́льші ро́ди хова́ти. Ми тілько про́тивъ тихъ городівъ листи́ пи́шемо, кото́рі, якъ отъ и въ насъ на Вкраі́ні, не зна́ть по-я́кому поста́ли, та й до добра́ нічо́го не подово́дили, а тілько лю́дямъ ро́зумъ звяза́ли и по своій уподо́бі жи́ти заборони́ли. Го́лосно ми на свою́ бра́ттю хуторя́нъ покли́куемо: »Эй, хуторя́не, пано́ве бра́ття! лю́де сві́жі, незатума́нені и одъ пра́ведного Бо́га не одве́дені! не ки́дайтесь ви на ту ома́ну городя́нську, кото́ра вже ти́сячу ро́ківъ ко́зи въ зо́лоті вамъ пока́зуе. Побу́дьте ще хочъ изъ со́тню ро́ківъ таки́мъ лю́домъ, яки́мъ сохрани́въ ва́съ Госпо́дь до сёго дня свято́го. Підожді́те кра́щого ладу́, небожа́та. Мо́же, ви й сами́ городи́ собі побуду́ете и нові звича́і въ нихъ позаво́дите, тільки не такі, якъ тепе́ръ скрізь по города́хъ, мовъ та зіно́вать степова́, кореня́тця. А сі вже городи́ неха́й собі стоя́ть и, безъ ва́шого гріха́, свое́ діло ро́блять, и до свого́ кінця́ дохо́дять.« Отъ на́ша за́повідь и вся на́ша нау́ка.
Бага́то лю́дей письме́ннихъ зъ не́і кепкува́тиме, и прогре́сомъ, и тимъ, и симъ намъ доріка́тиме, та дарма́. Мо́же, ви, земляки́ моі лю́бі, того́ й не почу́ете, бо ти́і прогреси́сти по-на́шому не втнуть: вони́ собі яку́сь неподо́бну мо́ву въ города́хъ повиси́жували, та й ла́млють підъ не́і лю́дьский ро́зумъ зъ мало́го ма́льства. Коли́ жъ дочу́етесь, що сі добро́діі обскуранти́змомъ ла́ютця, що ніби-то, по моій нау́ці, въ обскуранти́змі чолові́кові спасіння, то й тутъ ви імъ віри не дійма́йте. Одну́ кни́жку я вамъ пора́явъ, — пра́вда, що одну́; такъ у тій же кни́зці ввесь дре́вній миръ умісти́вся. Неха́й вони́ се розберу́ть по субо́тамъ, та й на те вва́жять, що та кни́жка дала́ віка́мъ гряду́щимъ вели́кий завітъ свято́і во́лі, кото́рого ще ні одна́ городя́нська грома́да не ви́повнила.
Ви́повнимо жъ хочъ ми ёго́, селя́не та хуторя́не! Тамъ и нагоро́да пока́зана тому́, хто зрозуміе и́стину, — найкра́ща, найбільша нагоро́да на землі: бі́льшоі ніхто́ не пожада́е и не ви́думае. Такъ яки́й же се обскуранти́змъ, коли́ я ра́жу вамъ нау́ку, за кото́ру вели́кий Учи́тель проли́въ свою́ кровъ непоро́чную, та й намъ заповідавъ жизнь свою́ за сло́во и́стини оддава́ти? Зрозумійте тілько, що́ таке́ и́стина. Городи́ вамъ іі́ не ви́являть, бо вже до двохъ ти́сячъ ро́ківъ бере́тця, як вони́ іі́ затума́нюють. Велича́ютця своіми архитекту́рами, та живо́писями, та теа́трами, та музи́ками и поэзиею, а того́ й не збагну́ть, що все те иску́ство ве-
