Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/241

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


вискочила, Хтодонт трохи не наступив на зайця. Сміх, регот, гудуть як ті бджоли! А святий вечір сходить на землю, і ніч-мати засвічує зірочки на синьому небі.

Або у жнива. Жарко ополудні, сонечко згори так і обливає тебе теплом; пішов-би куди, так і ноги не несуть. Овечата лежать собі у холодку; воли тож полягали біля ставка; коні, зібравшись до-купи, стоять понуривши голови, тілько хвостами обганяють оводів. Шпаки — годі вже гулять по степу хмарою — сіли одпочивать біля річки; так і вкрили прездоровенну тополю, аж гілля чорніє; на що дике утя сторожка птиця, да і те забилось собі меж ситняг, завернуло під крильце головку та й куняє на озерці; кача його вода, мов той цурупалок. Усе одпочива.

Підеш собі у сад, ляжеш долі до-горичерева під грушею, і рука тобі лежить, і нога лежить, і голова лежить, увесь лежиш, хоть не спиш, а очі закриєш. Так і умер-би лежучи. Тихо, тихо, травиця не шелестить, тілько коли-ні-коли задзижчить летячи мимо тебе роботяща бджола. Создав-же Господь таку трудящу тварь!.. Лупнеш очима вгору, а там над тобою меж темним гіллям, як золоті капельки, вісять спілі груші; дригнеш нехотя ногою об дерево — так на тебе мов той дощ і бризнуть груші. От, не встаючи, полапцем намацаєш котру біля себе та й їси. Та що то за груші пахучі та солодкі! Як візьмеш у рот, так і ростають, із'їси — аж губи злипаються, аж у грудях полегшає, таке спіле, та свіже, та гарне! Щоб я тричі німцем став, коли от тут у Петербурзі хто й нюхав такі груші!…

Уберуть добрі люде з поля хліб. Обтрусять у саду зімниці! Уже уранці то й водиця у кориті, де напувають товар, зашерхає, по токам цілісінький день лопотять ціпи. Зовсім осінь! У полі пусто, тілько гаври літають; укриють ниву, поклюють чи не поклюють зернят, і полетіли дальше, да так сумно крячуть. Поїхать-би у степ

— 125 —