Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/293

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


За білії руки панянок нам не водити
От по тому гладенькому, ніби скло, помості…
Нам, братця, нам, братця, вже нам не ходити
Та до панів, до панів тих великих у гості:
Нам, братця, нам, братця, під конем трощити
Ворогів наших невірних проклятії кості…

 Або в морі
 На просторі
 Цареві служити,
Славоньки собі шукати,
 Ворога губити,
Та щоб наших було знати!

Гей, братця, гей, братця, то наша дорога,
А не місце тепле в панського порога!

Дивляться з неба ясненько срібні зірки.
Мають-біліють над могилка́ми хустки.
В тих могилка́х по-під чорними хрестами
Труни та труни все з козаками, з молодцями.
Як-то в Великдень засвітять впершу свічки,
Як в усі дзвони вдарять. — встають козаки.
В того шаблюка при боці, той з батіжком,
А промеж ними вже де-хто є й без чуприни.
Як ото вийдуть вони на світ з домовини,
Гомін як в бурю і грім луною кругом:
Чи батьками отті Німці загнущались,
Що чуприни вражі діти одцурались?
Трохи й кращі були, й єю потішались!
Колись єю з України нечисть ми змітали,
Тільки що із головою її віддавали.

— 153 —