Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/299

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Уміраючи, їм він казав-завіщав,
Щоб од помсти не втік той лихий чоловік…
От і другі жнива вже прийшли через рік.
Мужик з жінкою в полі якось запізнилися.
Коли се мужикові причудився крик:
Покотиполе по́-полю з вітром котилося!
Він іспершу злякався, далі засміявся,
Та й не стерпів і жінці своїй він признався
(Бо вже в полі з людей не було нікогісінько):
Каже, „кликав на поміч на ниві пустісінькій“…
Через три дні село уже знало, й не втік,
І від лиха не втік той лихий чоловік…
Бо в жінок, знає світ, ду́же довгий язик!“

Віжки в мене узяв, потряслися в село.
А на нивах скрізь пусто та пусто було,
Покотиполе вітром несло та гуло.

Із неба па́ світ гульк свята неділя,
І зрадувавсь, повеселішав світ,
І вийшло сонечко, мов на весілля.
Із саду божого, мов милий квіт.
Чиєсь мале край церкви плаче тихо:
 Чи-то воно вже знає лихо?

Старе, мале до церкви знай пильнує,
Бо дзвін гуде, теленька, бов та бов!
Вже дяк співа, ввесь околоток чує;
З кадила дим у небо вже пішов.
Одним одна на улиці дитина.
 Пошарпана на їй свитина.

Посипали із церкви чоловіки,
Тьма хлопців, баб, жінок, дідів, двічат:

— 156 —