Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/303

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Мов рідная там хатонька була:
З очиць слізки упали як роса
 На травку… може в небеса!..


Посвящено Грицькові Основ'яненкові.

Йшов Глек Петро уже пізненькою добою
Від панотця та й так балакав сам з собою:
„Ні, ні, паноче, ні! щоб помилився
Та не в своїй я хаті опинився…
Ні, ні, сього не буде вже зо мною!
Доба, бач, пізня… та й сею добою,
Хоч трохи, бач, і випив, сількось! дочвалаю
Таки до хати… вже і мріє із-за гаю!
 Ось божії на небі зірочки,
 Мов на Великдень в церкві свічечки,
 Дна за другою блись та блись,
 А далі всі і занялись!..
А онде й молодик! Здоров був, молодиче!
Еге, чи він то чує, як його хто кличе?
 Заліз собі за хмару та й куня! —
 Та детсе я? Отсе іще пеня!
 Он-там щось бовваніє мов стіжки…
 Так не стіжки… е, бачу, могилки!
 Се гробовище, бачу! онде мріє
 Й зелений хрест. — старий там сотник тліє!
Та що то був з його́ колись за чоловік!
І довго жив: таким дай Боже й довгий вік!
 В неділю, в свято спозаранку
 Отсе ворота і оддзяпить:
 Іди, іди, хто тільки втрапить, —
 Є всякому горілки чарка.
Й усе! Е, вже таких, мабуть, нема на світі!

— 158 —