Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/311

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Ніч то у́глем вся зчорніє,
То як кров зачервоніє!

Дніпр клекоче, стогне, плаче
 Й гриву сивую трясе;
Він реве й на камінь скаче,
 Камінь рве, гризе, несе…
Грім що гримне, в берег гряне, —
З пущі полум'я прогляне.

 Те не дивно, що так шумно,
 Що раз-по-раз блись та гряк!
Те дивніш: співає сумно
 Над Дніпром старий козак;
 Пісня з вітром розлітає,
 Мов той вітер братом має…

„Грім напусти на нас, Боже, спали нас в пожарі,
Бо і в мені, і в бандурі вже глас замірає!
Вже не гремітиме, вже не горітиме як в хмарі
Пісня в народі, бо вже наша мова конає!
Хай-же грім нас почує, що в хмарах кочує;
Хай наш голос далеко по вітру несе,
Поки вітром як лист нас з землі не стрясе;
Хай і Дніпр стародавній 'д нас пісню почує,
Поки він нас в море не вне́се, не вкине,
Поки мова й голос в нас до́-тла не згине!
Хай луною по степові голос іде
І по пущах дніпровських меж звір'ям гуде!
 Може звір, може й бір,
 Степ та вітр, море й Дніпр,
 Може хмара,
 Грім і кара
 І бандуру і мене
 Козакові спом'яне!

— 162 —