Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/317

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


І три роки вона панувала
На четвертий її поховали.

Пан поплакав по своїй коханці,
Далі й оженився на панянці.

Нехорошу вибрав він панянку:
Малі дітки плакали що-ранку.

Вона од них чолом не приймала.
Сиріток ногою відпихала.

Як плакали вони питки, їстки;
Говорила: пропадіть ви, дітки!

Взяла у них подушку біленьку,
Положила соломку гниленьку.

Взяла вона свічку із кімнатки,
Лягли дітки в темній хаті спатки.

Лякалися, плакали, не спали.
Слізоньками неньку викликали.

Чує ненька, дітки жалібненько
Плачуть, кличуть: де ти, де ти, ненько?

І до Бога душечка летіла:
„Пусти, Боже, до діток з могили!“

— „Лети, мати! тільки не барися:
Кукурікне, — в могилу вернися.“

Зозуленька пізно прилітає,
Кватирочку в пана одсуває.

Входить мати до діток в кімнатку:
„Чого лягли на соломці спатки?“

— 165 —