Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/329

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Загальний характер лірики Метлинського. Амвросій Метлинський був один із найвиразніших представників цього романтичного напряму. У своїх віршах він ідеалізує минуле України, він хоче „на бандурі розіграться, в старині-бувальщині покохаться“, він прислухається до козацької спадщини і „плаче-оплакує козаків, своїх братів, кості по степах в пісках ховає, пісню поминальную співає“. Згадуючи „про де-що“, поет хоче, щоб це миле, колишнє життя „з нами шуміло, гуло, і гуркотіло, стогнало, ревло“, щоб „вітер схватився“, щоб „в лузі, в діброві загомоніло“, щоб „море повстало і заревло“ і щоб під цю лиху годину вийшов гетьман з козаками і розповів-би про своє героїчне життя. Гетьмани, козаки; степ, поле, вітер, море, могили; списи, рушниці, бандура — ось ті допомічні образи, що ними з охотою користується поет-романтик. Він утворює й відповідний пейзаж, щоб він гармонував із страшним, надприродним процесом наближення минулого життя до сучасної здрібнілості: ніч — то страшна, жахлива, то загадково-спокійна; шелестить вітрець або „грім і вітер землю й море б'є, карає“; „старий Дніпр шумів, гомонів“ чи „із моря глибокого крута скеля піднімається“, картина кладовища, де „по-під чорними хрестами труни та труни все з козаками, з молодцями“.

Правда, инколи автор зазирає і в сучасне нужденне життя, але бачить в йому тільки горе, тільки сирітство й нещастя („Старець“, „Шинок“, „Сирітка“) і з жалем згадує про минуле життя, минулих людей („Глек“).

Погляди Метлинського. Це віддалення Метлинського від мотивів сучасного й захоплення ми-

— 171 —