Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/361

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


За „Савою Чалим“ я віддав до друку і свої вірші, давши їм загальну назву „Українських балад“, назву, що не цілком підходила до змісту всіх уміщених там віршів. Обидві книжки, після всіх цензурних митарств, побачили світ весною 1839 року. Любов до українського слова все дужче захоплювала мене; мені було прикро, що така чудова мова залишається без усякої літературної обробки і крім цього підпадає під цілком незаслуговане призирство. Я скрізь чув грубі вибрики й глум над „хохлами“ не тільки од росіян, але навіть од українців вищого класу, що вважали за дозволене глумитися з мужика та його способів виразу. Таке відношення до народу та його мови мені здавалось зневажанням людської гідности, і що частіше зустрівав я подібні вибрики, то дужче привертався до української народности. Переїзжаючи з Харькова у свій маєток і назад до Харькова, я по дорозі завів собі в різних місцях знайомих селян, до яких я заїздив і за їхньою допомогою сходився з народом. При цьому я записував велику кількість пісень і різних відомостей про обряди та звичаї.

III.
Харьківський гурток українських письменників.

У цей час я споріднився з цілим гуртком молоді, таких-же як і я відданих ідеї відродження української мови й літератури; це були:

Корсун, юнак, вихованець харьківського університету, родом з Таганрогу, син досить заможного поміщика; — Петренко, бідний студент, родом з Ізюмського повіту, юнак меланхолійного характеру, що у своїх віршах завжди звертався до своєї родини, до своїх родинних відношень; Щоголів, студент університету, юнак з великим поетичним таланом, якій, на жаль, рано зник; його жива уява найчастіше неслась у старе козацьке життя; Кореницький, сільський

— 189 —