Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/385

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Ой знаєм ми співаночки,
 Ой є у нас вінки!
Іспершу ви родинонці
Слабоду узверніть;
 Іспершу чужестранців ви
З родини проженіть.
 Тоді приходьте гратися
Із нами на луку,
І кожному дівчинонька
 Співанку заспіва,
І кожного коханочка
Квітками заквітча.

СЦЕНА VI.

(Марина дуже сердечно зустрівається з покаліченим братом (Лисенком), але-ж на пропозицію кинути старосту і йти до Герцика — вона одмовляється, заявляючи, що старосту вона любить, а Герцика ні. Разом з цим вона клянеться, що не зрадить в боротьбі з ляхами, навпаки, допомагатиме: старосту сама віддасть в їхні руки, хоч його й любить.)

СЦЕНА VII.
Ніч. Марина з Старостою йдуть умісті.

(Марина запевняє старосту в безкраїй любови до нього і поруч з цим страшенно його дорікає, що за його управління багато злого робилось українцям. Вона каже про ту помсту, яку готують Переяславці ляхам. Коли звідусіль стало чути крик, плач, староста у Марини просить шаблю, але-ж вона її кидає в Альту. Коли став наближатися народ, староста каже:)

 Я чую —
Сюди біжать… в мене немає шаблі…
Немає бережіння… Лихо! смерть!…
Марино! Що ти наробила?…

— 201 —