Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/409

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Чи тебе не приймає своя родина,
Чи зрадила тебе твоя женишина?
 Нема в мене роду ані женишини,
Один сиротина як в полі билина.
Ох, тим молодий співець но співає,
Що рідная мова як свічка сконає!
Ох, тим той співець та у гуслі не б'є,
Що його слухати ніхто не іде!
Ох, матінко моя, нене старая,
Задавила тебе вже земля сирая.
Будяк на могилі почав червоніти,
А нікому було рожі посадити.
Ох, піду я, піду на тую могилу,
А де мою матер давно схоронили.
Ох, піду до Дніпра на гору високу,
Піду, подивлюся на степ широкий:
У старому Дніпрові вода леліє,
А по степу-долині ковила сивіє,
А скрізь по ковилі свистун вітер віє!
 Та припав співець до землі головою,
Покотились слізки із очей рікою.
Ох, нене моя, ти рідная мати,
Чи нам тебе, рідна, уже не видати?
Уставай із землі дітки приглядіти:
Вони плачуть, б'ються, вони твої діти!
Нехай плачуть, б'ються, вони увоймуться;
Тим що увоймуться, не хочу прочнуться!


(З Антології. І.).

Голосно в світі гула твоя чародійная слава,
Змалку героям твоїм привикав дивуватись школяр;
Сльози народів текли на руїни твої; на колінах
Мовчки стояв, гледючи на тебе, заворожений світ.

— 213 —